Одним із найстаріших у краї був Красногірський Гадяцький Миколаївський чоловічий монастир, заснований за 6 верст (понад 6 км) на південь від Гадяча, біля річки Псьол, на горі Красній, XV ст. православними віруючими, які тікали із західних регіонів України від переслідування католицькою церквою, гніту польських магнатів і шляхти. Через сорок років місцеві ченці на чолі з ієромонахом Пимоном просили у митрополита Київського Іона дозволу на побудову дерев'яної церкви на честь різдва святого Івана Предтечі.
За час свого існування – монастирем опікувалися всі гетьмани, доля яких була пов'язана з містом Гадяч. З усіх українських гетьманів найбільшу, мабуть, увагу приділяв церквам і монастирям Іван Мазепа. При ньому побудовано чимало нових храмів. Звичайно ж, не обійшов він і Красногірську обитель. Так, гетьманським універсалом від 17 листопада 1687 р. у монастирське володіння віддано село Будища, яке після цього стало називатись Монастирськими Будищами (сьогодні це Малі Будища). Через шість років Мазепа подарував ще одне село Книшівку, а 1697 р. – ще й перевіз на Пслі, на шляху з Гадяча на Полтаву.
Окрім майна, яке рік у рік прилучалося до монастирського господарства за рахунок пожертв і подарунків, ченці старалися при нагоді ще прикупити родючий шмат грунту, лісу, млин чи дворище. Отож, без перебільшення можна сказати, що Красногірська обитель була дуже багатою.
Усе це багатство у 1785 р. за велінням підступної цариці Катерини ІІ було відібрано і передано в державну казну, тобто на поталу імператорському двоголовому орлу. Так Красногірський Гадяцький монастир, який понад три століття був надійною підвалиною духовності людей полтавського краю, перестав існувати.
На його напівзруйнованому подвір'ї в ХІХ ст., коштом родини Драгоманових, була зведена Миколаївська церква, в якій охрестили М. Драгоманова та О. Пчілку. У 1984 р. церква була підірвана.
В намолене місце постійно приходять віряни.

Мгарський монастир завжди користувався особливою увагою та повагою не тільки простого народу, а й видатних історичних особистостей. У 1663 р. під ім'ям ченця Гедеона в обителі перебував син українського гетьмана – Юрія Хмельницького. Мгарський монастир відвідували імператор Петро І, Т. Шевченко, О. Пушкін, гетьман Іван Мазепа та інші відомі особистості. А імператриця Єлизавета навіть пожертвувала на процвітання монастиря чималі на той час гроші – 2000 рублів.

У 1917 р. більшовиками були розстріляні ігумен Амвросій та сімнадцять мгарських ченців. Монахів поховали за вівтарем Благовіщенської церкви. З 30-х років на території святої обителі діяв Патронат – колонія дітей «ворогів народу». Пізніше тут розташовувався дисциплінарний батальйон і навіть військові склади. А з 1985 року в монастирських стінах був влаштований піонертабір. Тільки в 1993 році святиню повернули православній церкві. Мгарський монастир реконструювали, і він діє й понині.
Сьогодні Мгарський монастир, до якого входять Спасо-Преображенський собор, дзвіниця, інші споруди, передано в користування чернечій громаді УПЦ Московського Папріархату. І лише в роки незалежності багатовікова обитель отримала друге життя. Зараз територія монастиря дбайливо доглянута: тут є паркова зона, квітник, бесідки і навіть вольєри з птахами: орлами, совами, воронами, павичами тощо.
Мгарсько Спасо-Преображенському чоловічому монастирю виповнилося 15 травня 2019 р. 400 років від дня заснування.

Ще наприкінці ХІХ ст. на горі Пивиха, що біля селищя Градиськ Глобинського району, привертала увагу невеличка мурована церква. Вона була лише невеликим залишком колись багатого Пивогорського монастиря.
З початку заснування і до самого кінця свого існування монастир був приписаний до Київського Пустинно-Миколаївського монастиря.
Про виникнення монастиря відомо, що 1515 р. пан Дмитро Івашенцов залишив відмовний запис на користь Київського Пустинно-Миколаївського монастиря на право стягнення щорічної грошової податі з максимівських людей (с. Максимівка знаходиться за 4 км від Градизька). У цьому запису сказано: «Я, пан Дмитрий Ивашенцов дал вечно и непорушно Николае-Пустынному монастирю, на людей своих, на максимовцев, грошовую, две копы грошей те две копы грошей мает Пустынский из смежи их брать на веки вечные».
Володіня на віддалі 250 км від Києва змусило Київський Миколаївсько-Пустинний монастир улаштувати на горі Пивисі невеликий скит.
У XVII ст. Пивогірський монастир став значним релігійно-політичним осередком на Полтавських землях. Історія монастиря пов'язана з рядом значних подій в житті краю. Мешканці монастирських сіл Пива, Воронівка та Бужин брали участь у козацькій війні І. Сулими 1635 р.. Сам монастир було пограбовано польськими військами, які придушували повстання.
Із початком Хмельниччини переправи через Дніпро в монастирських землях неодноразово слугували козацьким військам. Заслуги монастиря були належно поціновані.
Під монастирем було влаштовано земляну фортецю з валами і ровами, де був розташований російсько-козацький штаб. Від того часу залишились дві чавунних гармати, які стояли в Градизьку на Покровському узвозі, а потім знаходилися під дзвіницею Троїцької церкви і зникли в кінці 1950-х років.
По закінченню воєнних дій 1679 р. монастир почав відновлюватися. Монахи, що розбіглися, почали стікатися в обитель.
У середині XVIII ст. монастир був важливим збірним пунктом гайдамаків. Любили монастир і запорозькі козаки, щедро наділяючи його своїми дарами. Монастирська пам'ятка зберігала записи про вклади козаків-запорожців: куреня Георгієвського – Литвиненка, куреня Брюховецького – Івана Передереги, куреня Канівського – Власа Медведя і Мартина Невеселого та ін. Деякі запорожці, втомившись від бурхливого життя, залишалися в монастирі, віддаючи йому своє майно і приймаючи чернецтво.
У другий період свого існування монастир процвітав і був широко відомим далеко за межами Полтавщини. Навіть далекий Новгород знав про нього, приславши свої дари. Чимало богомольців із різних країв залишали тут свої пожертвування. Особливо збагачували монастир купці: київські, путивльські, волховські, брянські, глухівські, калузькі, які приїздили на знаменитий у той час Миколаївський Городищенський ярмарок. У синодику зберігалося чимало цікавих записів про пожертвування різних осіб. Отримавши значну долю самостійності, монастир сам почав придбавати володіння.
У с. Максимівка був улаштований особливий чернечий хутір із винокурними і пивоварними заводами. Він був для монастирських намісників дачею, де вони подовгу проживали. Монастир придбав угіддя у Метлашівці, Борисах, Погребах, Говтві Кобеляцького повіту, Кривій Руді Хорольського повіту. За приблизними підрахунками монастир володів майже 25 000 десятин землі й 10 000 селян.
У Градизьку ще в кінці XVIII ст. існувала левада в 38 десятин, яка називалася монастирською гуменною, тому що на ній були скотний двір, тік, хлібні амбари. На неозорих монастирських полях і луках випасалися череди великої рогатої худоби, отари овець.
Право монастиря володіти цими землями підтверджували жалуваними грамотами гетьмани І. Мазепа (1693 р.) та І. Скоропадський (1716 р.).
У ІІ половині XVIII ст. монастир став поволі занепадати. Процес прискорила пожежа 1774 р. Вогонь охопив дерев'яну церкву, а потім поширився на муровану. Полум'я було настільки сильним, що величезний мурований храм вигорів повністю, залишилися одні стіни. Згоріли також келії братії і настоятеля, а також увесь верхній двір. Врятувати вдалося тільки чудотворний образ Миколи, який обвуглився, образ козацької Божої Матері, ікону святої Варвари з мощами, дерев'яний напрестольний хрест, кілька книг і речей. Гора руїн диміла впродовж місяця. Братія, яка опинилася без даху над головою, розійшлася.
Але вже 1775–1777 рр. було зведено новий мурований Миколаївський собор та надбрамну дзвіницю, відновлено настоятельську і братську келії. У 1777 р. монастир було знову відкрито. Але відбудована обитель уже нічим особливим – ні зовнішнім, ні внутрішнім багатством – не вирізнялася. Число братії стало завсім обмеженим. Всі монастирські маєтності на правому березі Дніпра відійшли до Київської митрополії, на лівому ж багато володінь під час сум'яття були захоплені різними особами. Незважаючи на злиденне становище, Пивогірський монастир не втрачав надії на відновлення колишньої величі.
Де колись стояв монастирський храм, утворився глибокий яр. На його дні залишався камінь, який вказував місце монастиря, та й той кудись зник. Береже свої таємниці Пивиха…

Скельський монастир стояв над скелястим спуском до рiчки, мiж Грунню i Куземином. Лiси, серед яких вiн знаходився i якими володiв, простяглися вверх i вниз за течiю Ворскли. Пiд монастирською горою був водяний млин, винниця, шинок в хуторi Скелька, а кругом – лiс. За рiчкою, на краю лугу, пiд дубняком, на пiсках було побудоване iноками велике поселення Слобiдка. Монастирськi поля i степи врiзались в дачi слободи Котельви i Охтирського полку.
Володiння скельського монастиря лежали по обидва береги Ворскли. Тi, що лежали на лiвому березi з землями Котельви, знаходилися у вiданнi Охтирського полку i несли всi назначенi ним повинностi, тодi як сам монастир лежав у межах Гетьманщини i завжди був "над рейментом гетманским". Монахи просили у гетьмана вирiшення питання, щоб лiвобережнi землi вiдносились до гетьманщини. Бо новi порядки слобiдських полкiв були їм невигiднi. В їхнє поселення за Ворсклою вiд бригадира Федора Йосиповича з Котельви поставлено майора полку гренадерського Грекова. Скоро пiсля цього той же бригадир, не дивлячись на проведене перед цим розмежування мiж гадяцьким, полтавським i охтирським полками i визнання земельних прав Скельського монастиря, навмисно назначив комiсарiв.
З метою прискорити вирiшення цього питання, скельськi монахи не раз користувалися заступництвом гадяцького полковника – Михайла Милорадовича, який розглядав їхнi претензiї на мiсцi i клопотав перед гетьманом.
Швидко манастир перетворився на оплот русифiкацiї краю i закрiпачення селян. У крiпацтво монастирю вiддали села Українку й Скельку – всього близько 5 тисяч чоловiк.
На початку XVIII столiття Скелька вже входила до Зінькiвського козацького полку. Цей полк у повному складi пiдтримав Iвана Мазепу, коли той, уклавши вiйськовий союз iз шведським королем, вирiшив визволити Україну вiд московського гнiту. Зiнькiвському полку гетьман доручив охорону Карла XII, що було виявом цiлковитої довiри. Саме про козакiв Скельки, Грунi, Куземина напише пiзнiше Володимир Сосюра, що їх "упевнена рука змiцняла сивого Мазепу". Розплатився з ними за це Петро І, не лише постинавши голови, а й (як свiдчать iсторичнi документи наказавши стерти з лиця землi їх села – разом з жiнками, дiтьми, старими, всякою живнiстю).
Монастир було закрито на декiлька десятирiч, знятi навiть монастирськi дзвони. Взагалi Скельський монастир нажив недоброї слави. Все це ще бiльше налаштовувало жителiв Скельки проти монастиря. Ченцi продовжували нагнiтати крiпосницькi порядки, почалися конфлiкти. Деякi монахи виявилися розбiйницької вдачi. З поколiння в поколiння передавалися перекази про те, що вони грабували подорожнiх, вiдбирали одежду, харчi. Найчастiше розбiйники чатували подорожнiх полтавського тракту, що пролягав через Котельву.
Одна з церков монастиря була перенесена до Миргорода, після освячення стала іменуватися Всіхсвятською, де була кладовищенською.
Куди подiлась будiвля монастиря невiдомо. Хоча в пам'ятi старожилiв збереглися розповiдi про те, що коли до вiйни люди їздили мiняти в Зiнькiв борошно, то на пiвнiчному боцi млина, складеного з колод вiд монастирських стiн, виднiвся напис "Скельки". Церковне начиння, релiгiйнi книги i убрання розiйшлись по навколишнiх приходах.
Смерч революційних подій остаточно змів з лиця багатостраждальної землі і ті залишки. Навіть згадка про древній монастир канула у вічність.
Хоч Скельського монастиря вже немає, але ще довго в цих місцях мандрували пустельники. З покоління в покоління жила бувальщина, що ніби на шляху Котельви на Пархомівку у яру поблизу хутора Чернеччини стояла капличка, що її збудував один із ченців.

Заснований 1714 р. ігуменом Полтавського Хрестоздвиженського монастиря біля гори Духової на березі річки Ворскли (тепер територія села Правобережної Сокілки Кобеляцького району).
1737 р. зруйнований кримськими татарами, 1738 р. відновлений, 1777 р. будівлі перенесено на гору. Мав дві дерев'яні церкви: Преображенську і Георгіївську. 1786 р. монастир закритий, маєтності секуляризовано.

Із давніх часів у Великих Сорочинцях та навколишніх селах переповідають перекази про старовинний монастир, за Козацької доби, в XVII – XVIII ст. який діяв у цих місцях. Нині дуже мало хто з місцевих жителів знає, де саме він розміщувався: сьогодні на його місці – густий листяний ліс. А назва урочища збереглася – Монастирище.
Сорочинський Святомихайлівський чоловічий монастир був заснований 1670 р. коштом миргородського полковника Павла Охрімовича Апостола, батька майбутнього гетьмана Данила Апостола, на землях, що належали полковникові, у відлюдному місці, де тиха річечка Грунь-Ташань впадає до Псла, а звивистий Псьол огинає своїм коліном розкішні лісові нетрі. Колись це було за шість верст на схід від Сорочинців, а нині, коли село розрослося, – за чотири кілометри від його краю.
Святомихайлівський монастир займав досить велику площу, варто зазначити, що в 80-х роках XVIII ст. на його території стояли три церкви. Головною була соборна церква Архангела Михайла, від якої одержав назву й сам монастир. Ще діяла Миколаївська (Нікольська) церква з трапезною й церква преподобної Марфи, матері святого Симеона Дивногорця. А раніше, в 20-х роках XVIII ст. була ще й церква Різдва Пресвятої Богородиці.
В західній частині монастирської території розміщався цвинтар, він підходив аж до берега річки Псла, і за пізніших століть, бувало, течією вимивало рештки старовинних поховань. Бути похованим у монастирському некрополі вважалося за честь, там хоронили не тільки монастирських служителів, а й відомих людей із знатних родів нашого краю, наприклад, Капністів.
Упродовж багатьох десятиліть монастир перебував під опікою династії миргородських полковників – діда, батька й сина – Павла, Данила і Павла Апостолів. Перший із них ще на початку існування монастиря подарував йому «ґрунти» і підданих, водяний млин на Пслі в селі Портянках. Данило Апостол, уже ставши гетьманом, не забував про Сорочинський монастир, 1729 року він видав універсали, якими підтверджував права монастиря на його земельні та інші володіння, а також давав дозвіл на будівництво винниці й водяного млина на Портянській греблі.
В архіві Київської казенної палати свого часу дослідниками було знайдено документи, які свідчили, що монастир щедро підтримували місцеві жителі – козацька старшина, священики, міщани, які дарували святій обителі ниви, луги і луки, млини, садки і ставки. Один із священиків містечка Лютеньки прийняв постриження в Сорочинському монастирі й подарував йому свій ліс Базавлуківщину. До монастиря постійно надходили «доброхітні подаяння» від козацтва, наприклад, у 70-х роках запорізькі козаки подарували монастиреві пару гнідих коней. Тож монастир поступово збагачувався і згодом уже сам скуповував орні землі та інші угіддя.
Монастир володів значною кількістю посполитих – залежних селян.
В Сорочинському монастирі часто знаходили прихисток самітні, старі, хворі, знедолені люди, каліки. Тут на схилі віку оселялися літні козаки Миргородського полку, які вже не несли військової служби й не мали родин.
Сам той факт, що монастир перебував під опікою гетьмана та його родини, надавав йому особливої ваги.
Як і при всіх монастирях, у Сорочинському була бібліотека і, можливо, своя малярня. Керівництво залучало місцевих майстрів до виконання різних мистецьких і оздоблювальних робіт.
Сорочинський Святомихайлівський монастир було ліквідовано 1786 р. Це сталося невдовзі після знищення російським урядом в Україні 1782 р. козацького ладу. Монастир, який був пристановищем і опорою козацтва, після скасування Миргородського полку став не просто непотрібним, а й небезпечним для російської імперської влади, яка розпочала курс на знищення будь-якої пам'яті про українське козацтво та його демократичні традиції. Адже монастир був розсадником українських державницьких, незалежницьких, автономістських ідей. А віддалений і схований у припсільських лісах, він міг становити загрозу як осередок невдоволеного російською політикою козацтва.
Маєтності Сорочинського монастиря було секуляризовано, більшість із того давнього монастирського спадку була втрачена.

Великобудищанський Преображенський жіночий монастир був заснований у другій половині ХVII ст.. спершу як Спаський дівочий скит між горами на правому березі річки Ворскли, за 3 версти від сотенного містечка Великі Будища (тоді ще Будища) Полтавського полку (тепер село Диканьського району Полтавської області). 1672 р. гетьман Лівобережної України Іван Самойлович наділив черниць землею з 876 душами кріпаків чоловічої статті, та ще вони отримали в користування два водяні млини на річці Ворскла.
1689 р. генеральний суддя В. Л. Кочубей переніс споруди монастиря ближче до містечка Великі Будища, від якого він і став називатися Великобудищанським. А красива місцевість на правому березі Ворскли, із заходу на схід, попід горою, покритою густим дрімучим лісом, отримали назву Чернечий Яр.
Монастир мав дві церкви: Спасо-Преображенську (спочатку — дерев'яну, а з 1782 р. муровану, холодну) і Благовіщенську (дерев'яну, теплу). Монастир пережив пожежі 1820 р. та 1848 р.
За свідченнями сучасників монастир відвідувала мати Миколи Гоголя Марія Іванівна.
Указом Полтавської духовної консисторії від 23 липня 1860 р. за № 9649, на підставі указу Священного Синоду від 16 червня 1860 р. за № 488 Великобудищанський Преображенський серед жіночих монастирів був визнаний у Полтавській єпархії найзручнішим для «епітимійців» з духовних і світських осіб, через віддаленість їх від міст, ярмарків, базарів, тобто якнайкращого розташування їх для усамітнення. В 1887 р. монастир було перенесено до с. Писарівщина і перейменовано на «Свято-Троїцький».
Головним храмом обителі стала тепла мурована церква на честь Святої Трійці, споруджена 1819 р. коштом поміщика Герасима Захарченка. 1873 р. церква реставрована, 1875 р. до неї добудований Хрестовоздвиженський приділ.
Монастир мав два цегляних двоповерхових будинки, ігуменський корпус, приміщення літньої резиденції полтавських архієреїв, майстерні, цегельний завод, великий господарський двір, а поблизу річки Ворскли — хутори з фермами для худоби та птиці. При монастирі діяли чоловіча та дві жіночі двокласні церковнопарафіяльні школи, одна з них з інтернатом для 80 дівчат-сиріт. При монастирі навчались молодші класи Полтавського жіночого єпархіяльного училища.
Головною святинею обителі був місцевошанований образ Богородиці, що з 2009 р. іменується Будищанською (Пушкарівською).
На час закриття обителі Радянською владою у обителі було близько 700 сестер. 17 березня 1922 р. монастир було закрито, майно та церковне начиння пограбоване. Частина насельниць (близько 200) перейшла до Матвіївського Спасо-Преображенського скиту. Більшість сестер були Радянською владою пізніше репресовані.
Під час війни 1941—1945 років головний храм був зруйнований. Після війни у його руїнах розміщувались господарські будови викладачів зооветеринарного технікуму. На початку 1950 років на місці храму, з використанням елементів споруди, що вціліли, був побудований клуб. На місці іншої зруйнованої монастирської споруди у той же час був побудований навчальний корпус.
З 2008 року відновлюється діяльність монастиря як Троїцького Великобудищанського жіночого скиту Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.

Районний центр Козельщини розташований за 75 км. від Полтави. Тут знаходиться жіночий монастир Різдва Пресвятої Богородиці. Монастир заснований біля каплиці, у якій було встановлено ікону Козельщинської Богоматері. Ця ікона допомогла зцілитися Марії Капніст. Трапилося так, що дівчина тяжко захворіла. Звертання до місцевих і столичних лікарів не принесло результату. Перед від'їздом до Москви, куди мав приїхати знаменитий професор Шарко із Парижа, після молитви перед іконою Богоматері, яка була сімейною реліквією Капністів, юна Марія раптово вилікувалася. Чутки про чудодійне зцілення від ікони швидко рознеслися далеко за межами Козельщини, і сюди потягнулися багатотисячні натовпи віруючих, котрі прагнули позбутися своїх недугів.
З дозволу архієпископа Полтавського і Переяславського Іоанна (Петіна) граф В. І. Капніст збудував невеличку капличку, в якій було встановлено чудотворну ікону. Поруч протягом 1881–1882 рр. на зібрані кошти віруючих та за безпосередньою участю В. І. Капніста збудовано церкву Різдва Богородиці з приділом в ім'я Марії Магдалини. До Козельщини прибули перші 20 черниць на чолі з монахинею Золотоніського Красногірського Іоанно ­Богослов­сь­кого жіночого монастиря Олімпіадою І (О. А. Дмитрієвою). Указами Святого Синоду жіночу громаду при церкві Різдва Богородиці перетворено в жіночий монастир з цією ж назвою. Монастир, який щодня приймав у себе тисячі прочан, не міг не мати відповідної інфраструктури. Невдовзі тут постали готелі для паломників. Школи для дітей з навколишніх сіл, бібліотека, цегельний завод. Усе це перетворило Козельщину з невеличкого села на сучасне місто.
Козельщинську обитель відвідав на шляху до Кременчука російський імператор Микола II із сином ­спадкоємцем Олексієм та свитою. Від станції до обителі імператор йшов пішки. Царственні богомольці пожертвували для монастиря 1500 руб. Під час російсько­японської війни 1904–1905 рр. при монастирі діяв лазарет.
У 1888 р. при монастирі засновано школу живопису, де першим учителем був Г. Глущенко, двокласну церковнопарафіяльну школу для дівчат, а згодом для хлопчиків. У 1900-1906 рр., за проектом Сергія Носова зведено собор Різдва Пресвятої Богородиці, який закрили в 1929 р. Собор переобладнали на театр і в келіях було розміщено зоотехнічну школу, котра незабаром перейменували в технікум.
Діяльність монастиря відновили 1942 р. і в 1949 р. знову закрили, 107 чорниць і послушниць перевели до Лебедина.
Собор має оригінальне конструктивне рішення: мурований, п'ятибанний, хрещатий у плані, із багатоярусною дзвіницею. Внутрішній простір перекрито без відокремлених опор, за допомогою арок, п'ять із яких розміщені майже на рівні підлоги, впритул до наріжних стін. Перетинаючись, вони утворюють четверик, котрий за допомогою парусів переходить у круглий барабан, прорізаних вікнами, що несе центральну баню. Менші бані увінчані невеликими бічні компактними.
Собор має оздоблений інтер'єр. Його окрасою був складний іконостас, виготовлений майстрами з білого мармуру із використанням вставок із зеленого оніксу, чеканки, позолоти, мозаїки. Має 89 ікон, виконаний художником В. Гур'янов на мідних дошках. Розписи інтер'єру здійснив художник М. Мурашко.

Ще здалеку, як під'їжаєш зі сходу до Полтави, привертає увагу ансамбль споруд на мальовничому пагорбі. Та особливо заворожує око цей витвір людських рук, як дивишся на нього з Іванової гори ранком, коли морок туману розливається ворсклянською долиною. Тоді здається, що серед ніжноблакитного марева пливе загадковий острів з дивно-казковим замком. Справді Хрестовоздвиженський монастир є одним з найкрасивіших і найстаріших архітектурних пам'ятників нашого міста свідком сивої давнини.
Засновано монастир 1650 р. за ініціативою і на кошти полковника Мартина Пушкаря, Івана Іскри, іншої козацької старшини за дозволом Київського митрополита, відомого церковного діяча й письменника Сильвестра Косова. Велику грошову допомогу надав Василь Кочубей.
Чимало бачив на своєму віку Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. У 1695 р. його захопили і спустошили татари. У 1709 р. монастир розорили шведські війська. Затягли туди свої гармати й обстріляли бастіон Полтавської фортеці. Перші монастирські споруди були дерев'яними. Наприкінці ХVІІ ст. старий собор розібрано, на його місці зведено мурований на кошти В. Кочубея.

В його ансамбль входять такі пам'ятники архітектури національного значення:
- Братський корпус (1886 р.),
- Будинок настоятеля (1889 р.),
- Господарський корпус (кінець XIX ст.),
- Дзвіниця (1786 р.) схожа за стилем на Києво-Печерську лавру, на дзвіниці було 10 дзвонів і один великий вагою 6,5 тонни,
- Семенівська церква (1886 р.),
- Троїцька церква (на честь Святої Трійці) (1750 р.),
- Хрестовоздвиженський собор (1699-1709).
Монастир постраждав у роки громадянської війни від набігів різних банд. У 1923 р. монастир закрили і в одному з приміщень влаштували клуб для селища залізничників, інші приміщення віддали під архів. Із 1933 р. містилася дитяча трудова колонія НКВС. Під час Великої Вітчизняної війни частина приміщень монастиря була зруйнована.
У 1985 р. Полтавський облвиконком приймає рішення ліквідувати монастир, а приміщення передати під студентський гуртожиток педагогічного інституту. З 1960 р. корпуси монастиря передано Полтавській обласній школі-інтернату для розумово відсталих дітей. В одній із церков була влаштована майстерня із ремонту автотранспорту.

У 1985 р. Полтавський облвиконком приймає рішення ліквідувати монастир, а приміщення передати під студентський гуртожиток педагогічного інституту. З 1960 р. корпуси монастиря передано Полтавській обласній школі-інтернату для розумово відсталих дітей. В одній із церков була влаштована майстерня із ремонту автотранспорту.
Полтавський Хрестовоздвиженський монастир здавна приваблював своєю красою і художників, і письменників, і фотографів, інших шанувальників старовини та мистецтва. Влітку 1845 р. Полтаву відвідав Т. Г. Шевченко. Тут він виконав малюнок "Будинок І. П. Котляревського в Полтаві". З Іванової гори поет милувався чудовими краєвидами міста, панорамою монастиря, про що свідчить другий його малюнок "Воздвиженський монастир у Полтаві". Про полтавський монастир він згадує потім у своїй повісті "Близнюки".

Здавна найбільш шанованих людей Полтави і Полтавщини, як і заведено було на Україні, хоронили в монастирях, церквах, на церковних цвинтарях. Так, у склепі соборного храму Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря були свого часу поховані церковні діячі та культурні чи громадські діячі, які чимало зробили для розвитку краю або безпосередньо цього монастиря.
27 вересня 1991 р., на Воздвиження, в монастирі була відправлена перша Божественна Літургія. 19 грудня 1991 р. монастир був повністю переданий громаді черниць. Після багатьох зусиль ця Божа обитель, стала культурним центром. З усіх куточків нашої держави, країн ближнього й далекого зарубіжжя приїздять гості, щоб віддати шану духовній скарбниці України – Полтавському Хрестовоздвиженському монастирю.

Багато куточків сучасної Полтави приваблюють своєю мальовничістю питливе око її мешканців. Місцевість між мікрорайонами Половки – Сади – Огнівка вже давно стали улюбленим місцем відпочинку полтавців. Каскад ставків та невеликий лісок, до того ж, виконують макрооздоровчу функцію, полегшують повітря, надаючи йому свіжості і прозорості лісного подиху. Сьогодні мало хто знає, що на початку минулого століття вищезгадана місцевість насамперед ототожнювалась з Вознесенським жіночим монастирем, стіни якого стоять німими свідками кохання і останніх хвилин життя Мотрі Кочубей.
Свою історію жіноча обитель розпочинає 1676 р., коли з благословення архієпископа Черніговського та Новгород-Сіверського Лазаря Барановича черницями з Подолії був заснований монастир. До 1719 р. від місця свого початкового розташування його називають Мазурівським. Навесні 1719 р. полтавський полковник Іван Черняк, продовжуючи традиції козацької старшини по піклуванню над святими оселями, ініціює перенесення монастиря до Пушкарівки – вотчин полтавських полковників. Свій дозвіл та благословення на переїзд жіночого монастиря надають гетьман Іван Скоропадський і Переясловський єпископ Кирило Шумлянський. Восени 1719 р. "усамітнена оселя" остаточно переїздить на нове місце – до Пушкарівки. Незабаром старий Черняк помирає, і вже його син Григорій в пам'ять про померлого батька жалує Пушкарівському монастирю нові землі, садок з левадою та ставки з єдиною лише умовою, що його родина буде мати право "ловити для домашнього вжитку рибу зі ставка".
У 1762 р. за кошти полтавського полковника Івана Черняка було споруджено Вознесенську церкву. Восени 1815 р. за рішенням духовної Консисторії Вознесенський монастир був закритий. Більшість монастирських сестер переведено до Велико-Будищанського жіночої обителі, що під Диканькою. З реорганізацією монастиря постало питання про визначення спадкоємця його земельних володінь. Через відсутність документів, які б підтверджували право обителі розпоряджатися монастирськми землями, це питання розглядалося на найвищому рівні. Єпископ Полтавський та Переяславський Анатолій своїм розпорядженням залишає біля 35 га землі за Вознесенською церквою реорганізованого монастиря.

На сьогодні Вознесенська церква – це єдиний на Полтавщині зразок класичного тетраконха, – культурної споруди з чотирма боковими прибудовами-апсидами, розміщеними хрестоподібно навколо центрального квадратного у плані простору. Відновлювальні роботи цієї унікальної пам'ятки архітектури, що ведуться з 1990 р., тривають до цього часу.